ДИСТАНЦІЙНЕ   НАВЧАННЯ

ПЕДАГОГІЧНИХ   КАДРІВ

 

Інноваційні аспекти управління якістю освіти

 Поліпшення якості освіти та рівний доступ до неї нині є одним з головних завдань сучасної державної політики в галузі освіти, національним пріоритетом і передумовою національної безпеки держави, необхідною умовою реалізації права громадян на освіту.

Якість освіти – це багатовимірне поняття, яке віддзеркалює різні аспекти суспільного життя – соціальні, економічні, політичні, педагогічні, демографічні, життєво значущі для розвитку людини та інші. Як системний об’єкт їїхарактеризують якість цілей, умов, педагогічного процессуі якість результату. Сьогодні Національною доктриноюрозвитку освіти та чинною законодавчою базою визначеноякість цілей освіти, а прийнятими державними стандартами освіти – якість навчальних результатів. Якість педагогічного процесу та методи вимірювання його результатівще залишаються предметом обговорення і дискусій, полемдля наукових досліджень і практичної апробації.<o:p></o:p>

 Інноваційні аспекти управління якістю освіти
Гмизіна Н.А., завідувач методичного 
кабінету Новокаховської міської ради
Поліпшення якості освіти та рівний доступ до неї нині є одним з головних завдань сучасної державної політики в галузі освіти, національним пріоритетом і передумовою національної безпеки держави, необхідною умовою реалізації права громадян на освіту. У 2000 році 189 керівників держав-членів ООН ухвалили Дек¬ла¬рацію тисячоліття, всеосяжний документ, який мав на меті позначити основні шляхи розвитку людства. Цим документом визначено програму дій до 2015 р. зі створення умов для розвитку людського потенціалу. Світове співтовариство визнало, що освіта, добробут і здоров’я людини є головними чинниками якості її життя, а якість освіти – головною метою, пріоритетом розвитку громадянського суспільства. Серед характеристик так званого індексу розвитку людського потенціалу, за яким ООН порівнює рівень соціального й економічного розвитку різних країн, показник освітньої діяльності є одним з трьох основних індикаторів в інтегрованій оцінці людського розвитку. Такий соціальний вибір не випадковий, оскільки пов’язаний з геополітичною конкуренцією, що розгорнулася між різними за розвитком країнами, зокрема у галузі розвитку інтелектуальних ресурсів. Адже у широкому розумінні якість освіти є основою якості життя як окремої людини, так і всього суспільства загалом.
Якість освіти – це багатовимірне поняття, яке віддзеркалює різні аспекти суспільного життя – соціальні, економічні, політичні, педагогічні, демографічні, життєво значущі для розвитку людини та інші. Як системний об’єкт її характеризують якість цілей, умов, педагогічного процессу і якість результату. Сьогодні Національною доктриною розвитку освіти та чинною законодавчою базою визначено якість цілей освіти, а прийнятими державними стандартами освіти – якість навчальних результатів. Якість педагогічного процесу та методи вимірювання його результатів ще залишаються предметом обговорення і дискусій, полем для наукових досліджень і практичної апробації.
В умовах реформування української системи освіти якість стає наріжним каменем, який визначає перспективність поставлених завдань та ефективність їх розв’язання. Тому Національною доктриною розвитку освіти визначено, що освіта є стратегічним ресурсом поліпшення добробуту людей, забезпечення національних інтересів, зміцнення авторитету й конкурентоздатності української держави на міжнародній арені, а якість освіти визначена пріоритетним напрямом державної політики в галузі освіти і є передумовою національної безпеки країни. Отже, забезпечення високоякісної освіти на всіх етапах і рівнях, оцінка досягнутої якості, проведення порівняльних досліджень – це завдання сьогодення, які мають не лише педагогічний, а й соціальний, політичний, управлінський і суто науковий контекст.
Нині у світі домінуючою політичною лінією, спрямованою на задоволення потреб людини в якісній освіті, визнана ідея створення системи забезпечення якості замість звичної сертифікації/акредитації освітніх послуг. Це означає, що всі зацікавлені суб’єкти освітнього процесу (і постачальники, і споживачі освітніх послуг) діють у полі трьох основних принципів:
– узгодженого розуміння поняття якісної освіти і гарантій щодо рівного доступу до якісної освіти;
– наявності інструментарію оцінювання й самооцінювання якості освітніх послуг, адекватного визначеним критеріям якості освіти;
– існування незалежного оцінювання спеціальними організаціями, яким би довіряли обидві зацікавлені сторони і держава.
Якість освіти розглядається одночасно і як філософська категорія, і як педагогічна проблема на основі квалітології – триєдиної науки, що включає теорію якості, яка формує сутнісні характеристики і показники якості, теорію оцінювання якості, яка визначає кваліметричні методи та інструментарій її оцінювання, теорію управління якістю, яка задає способи і процедури впливу на якість освіти, з’ясовує дії щодо внесення коректив у діяльність освітніх систем. Кожна з цих трьох складових має власний набір критеріїв і показників.
Таким чином, у теоретичному аспекті проблема якості освіти полягає у з’ясуванні сутності цієї категорії та визначенні критеріїв і показників, за якими можна характеризувати освітню систему загалом або окремі її складники. У практичному аспекті вона має на меті головним чином визначення процедур та інструментарію, за допомогою яких можна оцінити стан функціонування системи освіти і спрогнозувати її розвиток, тобто здійснити моніторинг якості освіти.
У педагогічній теорії досліджувалися різні аспекти якості освіти: якість знань, якість навчального процесу, результати освітньої діяльності. Дана категорія розглядалась з точки зору дидактики, педагогіки, психології, методології; вводилися до розгляду нові поняття, що визначали ознаки якості – функціональна грамотність, освіченість, успішність, компетентність, компетенція тощо. Все це дає змогу говорити про багатоаспектність цього поняття стосовно освіти людини. Різні суб’єкти-споживачі по-своєму, залежно від зацікавленості в тій чи іншій його властивості чи запитів, оцінюють якість освіти як суспільний ідеал освіченості людини, як результат її навчальної діяльності, як процес організації навчання і виховання, як критерій функціонування освітньої системи.
Проте для практичних цілей (наприклад, при проведенні моніторингових досліджень, самооцінці та різноманітних перевірках) під якістю освіти стали розуміти зміни в людському розвитку, навчальному процесі чи середовищі, що оточує учня, які можна ідентифікувати як поліпшення знань, умінь, ставлень, що набуває учень по закінченні певного етапу навчання, унаслідок впливу на нього певних факторів.
Так, якщо за основу взяти міжнародний стандарт ISO, що регламентує поняття якості продукції та послуг, то під якістю освіти слід розуміти сукупність властивостей і характеристик освітнього процесу, які надають їм здатність задовольняти освітні потреби споживачів освітніх послуг – тих, хто вчиться, їхніх батьків, роботодавців, державу і суспільство в цілому. Тобто якість освіти можна тлумачити як ступінь задоволення сподівань різних учасників освітнього процесу від наданих навчальним закладом освітніх послуг або ступінь досягнення поставлених в освіті цілей і завдань. Водночас деякі дослідники під якістю освіти розуміють соціальний розвиток учня, його здатність до взаємодії з усіма об’єктами соціального оточення, його придатність до ефективної діяльності в певному соціумі. Так, С.Є. Шишов і В.А. Кальней, тлумачать якість освіти як [соціальну категорію, що визначає стан і результативність освітнього процесу, їх відповідність потребам і очікуванням різних соціальних груп суспільства щодо розвитку й формування громадянських, побутових і професійних компетенцій особистості.
Останнім часом однією з найпоширеніших стала думка про те, що якість освіти – це відповідність певній нормі, стандарту. Проте поняття норми не є абсолютним, незмінним, фіксованим. Вони (норми) зазнають постійних змін, набувають нових обмежень, властивостей, уточнюються з часом тощо. Таким чином, категорія «якість освіти» є такою, що не може бути однозначно визначена; вона переглядається, змінюється залежно від оточуючих умов, вимог суспільства та часу.
Якість загальної середньої освіти можна подати як сукупність властивостей, що обумовлює здатність освіти до реалізації соціальних цілей із формування й розвитку особистості.
За таких умов її можна представити як систему соціально зумовлених показників в аспектах навченості, вихованості, виразності соціальних, психічних і фізичних функцій особистості, відображених рівнем знань, умінь, ціннісним ставленням до світу, якими повинен оволодіти учень.
Особистісне спрямування освіти зумовлює необхідність інтегровано оцінювати її якість в єдності індивідуальних характеристик особистості, педагогічних показників організації освітнього середовища і соціальних параметрів функціонування освітніх систем. Тому доцільно вирізняти внутрішні й зовнішні чинники якості освіти, які характеризують освітній процес, його результат і систему освіти загалом. На думку А.М. Стрижова ,
внутрішніми компонентами є–якість результатів, якість процесу та умов їх формування. До внутрішніх компонентів якості освіти можна віднести такі:
1. Якість освітнього середовища (умов освітнього процесу):
– «технологічність» управління освітнім процесом;
– ефективність науково-методичної роботи;
– ресурсне забезпечення навчального процесу;
– кадровий потенціал.
2. Якість реалізації навчального процесу:
– науковість і доступність змісту освіти;
– педагогічна майстерність учителя;
– ефективність засобів навчання, зокрема якість підручників;
– задоволення різноманітних освітніх потреб тих, хто навчається.
3. Якість результатів освітнього процесу:
– рівень навчальних досягнень учнів (знань, умінь, оцінних ставлень);
– інтелектуальний розвиток особистості (когнітивний, духовно-моральний
і діяльнісний компоненти);
– ступінь соціальної адаптації, культури і вихованості учнів;
– володіння процедурами творчої діяльності.
Зовнішні показники якості освіти характеризують її як соціальну інституцію, що відображає ефективність функціонування освітньої системи, її вплив на людину і суспільні процеси, задоволення потреб особистості й держави загалом. Це – доступність до якісної освіти всіх громадян незалежно від їхнього соціального і майнового статусу чи інших обмежень, її відповідність освітнім стандартам, задоволення освітніх запитів, наступність у здобутті освіти, відкриття перспектив професійного зростання й соціального статусу тощо. Вони насамперед залежать від того, хто виступає замовником і яким чином здобута освіта використовуватиметься на життєвому шляху.
Таким чином, для підвищення якості освіти необхідна цілеспрямована робота щодо вдосконалення як внутрішніх, так і зовнішніх компонентів.
Поєднання внутрішніх і зовнішніх аспектів якості освіти є необхідним у зв’язку з тим, що її оцінювання має як утилітарний вимір, так і вимір, пов’язаний з інтелектом, компетентністю і творчим потенціалом.
У зв’язку з тим, що якість освіти – багатоаспектне й багатовимірне явище, є сенс говорити про певні якості об’єкта оцінювання. Нам здається доцільним якість освіти у широкому розумінні розглядати як єдність таких компонентів:
– якість особистісних рис і здатностей тих, хто навчається ;
– якість навчального процесу як результату педагогічної діяльності;
– якість освітніх програм, навчальної літератури, підручників і посібників;
– якість професійної підготовки і кваліфікації педагогічних (науково-педагогічних) кадрів;
– якість навчального середовища, в якому відбувається освітній процес;
– якість ресурсного забезпечення педагогічного процесу;
– якість управління системою освіти.
Таким чином, усі наведені вище тлумачення якості освіти, незважаючи на відмінності в їх змісті, містять одну спільну, на нашу думку, ознаку, а саме: більшою чи меншою мірою охоплюють такі сфери:
– якість людини як особистості з набором її психологічних характеристик;
– якість освіти як процесу оволодіння соціальним досвідом, соціалізації людини;
– якість педагогічної діяльності й освітніх технологій, які привносять зміни в когнітивну, діяльнісну й емоційно-вольову сфери розвитку;
– якість управління освітою як засобу впливу на функціонування освітньої системи і прогнозування її розвитку.
Природно, що проблема якості освіти насамперед є педагогічною: вона націлена на поліпшення результату в конкретних умовах навчання (підвищення його результативності) педагогічними засобами. Проте ця проблема не може обмежитися лише педагогічним аспектом, оскільки вимагає крім того управлінського розв’язання. У такому разі вона набуває управлінського сенсу, переходить у площину освітнього менеджменту і стає проблемою управління якістю освіти. Більше того, моніторинг як системна процедура не є педагогічною технологією, як не парадоксально це звучить. Ця процедура головним чином є складовою управлінської діяльності.
На жаль, не всі це розуміють, тому частіше за все намагаються розв’язати її виключно педагогічними засобами, через що, як правило, не досягають бажаного результату. Слід пам’ятати, що проблема якості освіти – комплексна. Тому не може бути розв’язана лише в межах педагогічної теорії й освітянської практики. Можна навіть сказати, що вона більшою мірою управлінська, хоча не варто вдаватися до іншої крайності й обмежуватися лише цим аспектом. Сучасне розуміння категорії якості освіти подане у виданні «Енциклопедія освіти» та базується на підходах теорії управління. Процес управління якістю освіти у такому разі полягає у переведенні наявної якості у стан, що характеризується заданими (наперед визначеними) характеристиками і параметрами. Кінцевим етапом будь-якого циклу управління є з’ясування того, чи досягнута поставлена мета розвитку системи освіти або її окремого елемента і наскільки ефективним було саме управління.
Для розв’язання цього завдання необхідно створити спеціальний механізм, організаційна та функціональна структура якого дає змогу здійснювати таку діяльність. Таким багатофункціональним, універсальним механізмом аналізу досягнутої якості системи загальної середньої освіти, оцінювання результативності освітньої політики й ефективності управління освітою, вироблення та прийняття управлінських рішень на різних рівнях системи управління освітою, є національна система моніторингу якості ЗСО.

Як зазначає Г.Г.Азгальдов, сама по собі якість не може бути кінцевим результатом. Вона лише є засобом, за допомогою якого виявляється відповідність кінцевого продукту встановленому стандарту. Таким чином, ми розглядаємо якість як відповідність заданим стандартам, а управління якістю – як приведення системи до заданого стандарту. 
Управління якістю в освітніх системах відбувається шляхом її оцінювання (встановлення рівня її відповідності стандарту). Воно відбувається комплексно з врахуванням всіх аспектів діяльності освітнього закладу і ніколи не повинно зводитися тільки до тестування навчальних досягнень учнів. Оцінювання здійснюється у складі моніторингових процедур. 
До груп показників були включені:
І. Особисті здатності учня і його ставлення до навчання
1. Успіхи в придбанні відповідних навичок і знань:
оволодіння засобами спілкування,
вивчення математики й алгоритмічних мов,
вивчення природничих наук,
вивчення суспільних наук,
вивчення класичних мов і літератури,
вивчення гуманітарних наук.
2. Індивідуальний розвиток учня:
компетентність,
почуття відповідальності,
впевненість у собі,
здатність до творчості,
етичність,
честолюбство,
уміння зосереджуватися,
розважливість.
ІІ. Моральна підтримка учня з боку членів родини:
створення всіх умов для занять вдома,
вплив на учня з метою виховання в нього свідомого ставлення до навчання,
вплив на школу з метою забезпечення гарного рівня навчання,
вироблення в учня відповідних навичок.
ІІІ. Моральна підтримка учня з боку однокласників:
позитивне ставлення до успіхів у навчанні,
прагнення досягти більших успіхів у навчанні,
допомога в навчанні.
IV. Моральна й матеріальна підтримка системи утворення з боку
ради піклувальників:
соціальний вплив,
впевненість у важливості ролі освіти,
участь у шкільних заходах,
фінансова підтримка,
наявність засобів для підвищення культурного рівня й відпочинку.
V. Функціональні характеристики власне системи освіти:
1. Викладачі:
віра в «навченість» дітей,
компетентність у питаннях організації навчальної роботи в аудиторіях,
знання предмета викладання,
володіння методикою викладання,
уміння контактувати з учнями,
уміння заохочувати учнів.
2. Адміністрація:
формування цілей навчання з урахуванням вимог суспільства й прагнень учня,
компетентність у питаннях ефективної організації праці викладачів і учнів з погляду досягнення намічених цілей,
компетентність у контролі навчальних програм і у вирішенні питань їхнього коректування у випадку, коли досягнення цілей навчання перебуває під загрозою, уміння підтримувати безпосередній зв’язок між школою й суспільством.
3. Навчальний план і інші аспекти навчального процесу:
зв’язок з напрямами в соціології й економіці,
прийнятність із погляду здатностей і бажань учнів,
можливість адаптації до індивідуальних запитів учнів,
організація харчування й оздоровчих заходів,
наявність додаткових програм навчального плану, а також програм відпочинку й розваг.
4. Засоби навчання:
кількість і якість аудиторій, лабораторій, бібліотек тощо;
наявність навчальних і технічних засобів навчання й організація відпочинку й розваг (книги, магнітні записи, проектори, комп’ютери, телевізійні установки, музичні інструменти, твори мистецтва, спортивний інвентар тощо);
придатність навколишнього простору, території, що прилягає, й спортивних полів для нормального функціонування школи;
розмаїтість засобів, які використовує рада піклувальників і які використовуються школою в рамках культурно-розважальної програми.
VI. Участь держави в галузі освіти:
можливість надбання знань,
державні закони й політика, що належать до керування школою, організації шкільного життя, навчальним планам, учням і режиму відвідуваності занять, надання ресурсів системі освіти.
Перші чотирнадцять компонентів, що характеризують освітній рівень учнів, були визначені одночасно вхідними на початку навчального року й вихідними (наприкінці року) змінними системи. Всі інші компоненти розглядалися як фактори, що впливають на процес переходу учня упродовж навчального року з початкового стану в кінцевий.

Забезпечення високоякісної освіти на всіх етапах і рівнях, оцінювання її результативності та управління якістю – одне з основних завдань сьогодення.
Визначення управління якістю освіти пов`язане з реалізацією як освітніх функцій, так і функцій управлінських, і має складне багатовимірне значення. Так, за М. Поташніком, управління якістю освіти – це особливе управління, організоване та спрямоване на досягнення не будь-яких, не випадкових, не просто кращих за попередні, а цілком визначених, заздалегідь спрогнозованих з можливим ступенем точності результатів освіти, де мета (результат) має бути спрогнозована операційно в зоні потенційного розвитку випускника школи.
Управління якістю освіти як складник державного управління освітньою галуззю підпорядковане загальній стратегії держави на пріоритетний розвиток освіти, що передбачає низку заходів, які зумовлюють першочергові кроки для забезпечення суспільних вимог щодо якості освіти. 
Будь-яке управління, насамперед, передбачає низку послідовних дій, дотримання яких має привести до позитивного результату. За стандартними уявленнями процес управління якістю освіти має вирішувати такі завдання: моделювання, забезпечення функціонування системи, яка має працювати на досягнення поставленої мети, зміна вимог до існуючих характеристик, діагностування наявного рівня якості освіти.Управління якістю освіти має спрямовуватись на управління якістю умов освітнього процесу (матеріальне та інформаційне забезпечення), управління самим процесом (зміст, стандарти, використання педагогічних технологій тощо), що в свою чергу приведе до якісних результатів.
Таким чином, розробка остаточної моделі надасть можливість швидко й об`єктивно вимірювати базовий рівень якості освіти для подальшого її моделювання. Але вже на даному етапі роботи з моделлю можна стверджувати, що на шляху до якісної освіти педагогічна спільнота не може залишатись без соціального, медичного та психологічного супроводження, яке забезпечить попередження небажаних ефектів.

Бенчмаркінг — безупинний систематичний пошук і впровадження найкращих практик, що приведуть навчальний заклад до досконалішої форми. Дієвий інструмент для визначення становища установи освіти порівняно з іншими, подібними за розмірами та/або сферою діяльності, організаціями.Бенчмаркінг пов'язаний з постановкою цілей та є одним з компонентів процесу планування. Деякі дослідники поєднують його з циклом Демінга, що включає в себе чотири елементи: плануй, здійснюй, перевіряй, дій (P D C A). Окремі моделі бенчмаркінгу включають в себе до 30 кроків, які необхідно пройти для досягнення кінцевого результату.
У центрі уваги бенчмаркінгу — запитання: чому інші працюють успішніше, ніж ми? Основний зміст та мета бенчмаркінгу полягає в ідентифікації відмінностей з порівнюваним аналогом (еталоном), визначення причин цих відмінностей та виявлення можливостей щодо вдосконалення об'єктів бенчмаркінгу.
Об'єктами бенчмаркінгу можуть бути: методи, процеси, технології, якісні параметри продукції, показники фінансово-господарської діяльності закладів та їхніх структурних підрозділів. 
Поняття «бенчмаркінг» вперше з'явилося в 1972 році в Інституті стратегічного планування Кембриджу під час дослідницької діяльності консалтингової групи PIMS. Тоді був сформульований основний принцип бенчмаркінгу: «для того щоб знайти ефективне рішення в сфері конкуренції, необхідно знати кращий досвід інших підприємств, які досягли успіху у подібних умовах». Першим практичним застосуванням теорії бенчмаркінгу став проект компанії Ксерокс щодо порівняння якості виробленої нею продукції із успішнішими на той час японськими аналогами («Бенчмаркінг конкурентоздатності»).
Моделі Б.
Модель, що запропонована в даній роботі є поєднанням моделей Р.Кемпа та Х.Вазірі. В ній використано системний підхід та циклічність. Поетапна модель складається з п'яти фаз, кожна з яких включає в себе певні кроки
• Етап планування складається з трьох кроків: визначення об'єкта бенчмаркінгу, пошук найкращих варіантів в даній сфері, визначення методу збору інформації та збір цієї інформації.
• Етап аналізу включає в себе два кроки: визначення слабких сторін власної компанії в досліджуваній сфері, проектування очікуваного рівня (див. SWOT).
• Етап інтегрування складається з таких кроків: встановлення функціональних цілей, налагодження комунікаційних зв'язків.
• Етап дії включає такі кроки: розробка планів впровадження, впровадження та моніторинг.
• Етап зрілості полягає у відповіді на запитання: чи інтегровано практику в процес діяльності фірми, чи досягнуто позиції лідера в даній сфері?
Практика бенчмаркінгу приносить вагомі результати для покращення якості та збільшення конкурентоспроможності підприємства. Використання цього підходу, разом з щоденним процесом планування на підприємстві, дає менеджерам можливість ефективніше рухатися на шляху до досягнення цілі -бути стабільним лідером у певній сфері, а отже, здобути ділову досконалість та ефективність.
Розрізняють такі види бенчмаркінгу:
1. Внутрішній бенчмаркінг, який зводиться до аналізу та порівняння показників діяльності різних структурних підрозділів одного й того самого закладу.
2. Бенчмаркінг, зорієнтований на конкурентів, — сконцентрований на порівняльному аналізі товарів (робіт, послуг), продуктивності виробничих процесів та інших параметрів досліджуваного закладу з аналогічними характеристиками установ-конкурентів. Вважається, що найкращим аналогом для порівняння є «ринковий лідер». Ідентифікація факторів, які зумовлюють відставання досліджуваного закладу від лідера, дає можливість розробити рекомендації щодо скорочення відставання.
3. Функціональний бенчмаркінг, за якого аналізуються окремі процеси, функції, методи й технології порівняно з іншими закладами, які не є конкурентами розглядуваного. Установи, що застосовують схожі методи, прийоми чи технології і не є конкурентами, охоче йдуть на взаємний обмін первинною інформацією та зацікавлені в реалізації спільних проектів, спрямованих на вдосконалення тих чи інших операцій, що порівнюються.
4. Бенчмаркетинг процесу: вивчення і порівняння характеристик процесів; загальний бенчмаркетинг; зіставлення конкретної функції кількох закладів різних секторів діяльності;
5. Стратегічний бенчмаркетинг: вивчення успішних стратегій закладів-партнерів;
6. Глобальний бенчмаркетинг: вивчення культури й національних особливостей діяльності підприємства.
Розрізняють три фази бенчмаркінгу:
1. Підготовча. На цій стадії здійснюють вибір об’єкта бенчмаркінгу та порівняльних аналогів; визначають оцінні показники; збирають необхідну для аналізу інформацію. Порівняльних аналогів при цьому має бути якомога менше, адже зі зростанням їх кількості — витрати на бенчмаркінг підвищуються, а результати стають дедалі поверховими.
2. Аналіз. У ході аналітичної фази бенчмаркінгу на основі порівняння із закладом-партнером виявляються недоліки (слабкі місця) в об’єктах бенчмаркінгу та ідентифікуються причини їх виникнення. Критерієм оцінки процесів, функцій, методів чи виробничих процесів є показники їх продуктивності.
3. Впровадження. На цій стадії проводиться робота з реалізації результатів аналізу в практичній діяльності закладу. Основний акцент тут робиться на розробці стратегії і тактики нейтралізації виявлених у ході бенчмаркінгу слабких місць у закладі освіти.
Враховуючи те, що освіта є системою, яка постійно та динамічно розвивається, і з метою забезпечення стабільної конкурентоспроможності заклади освіти повинні проводити бенчмаркінг з тим, щоб на цій основі забезпечити виявлення та впровадження інновацій у свою діяльність.
З позицій системного підходу управління якістю освіти його слід розглядати як цілісну, відкриту соціально педагогічну систему, що відповідає всім характерним ознакам складних систем.Найсуттєвіші з них: спрямованість управління на досягнення мети; ієрархічна підпорядкованість, що передбачає узгодженість централізованого управління із самоуправлінням за одночасної автономності її складових; наявність інтерактивних властивостей; наявність взаємозв’язкі і взаємоумовленності між складовими і критеріїв оцінювання результативності функціонування; варіабельність складових і стану всієї системи управління.
Нині серед основних і популярних напрямів вдосконалення непростого процесу управління якістю освіти є інноваційний менеджмент, який є неодмінною складовою стратегічного менеджменту в освіті.
Інноваційний менеджмент – це сукупність принципів, методів та інструментів управління інноваційними процесами, а саме запровадження нових ідей і знань. Сутність менеджменту інновацій полягає у забезпеченні умов для внесення системних змін у діяльність освітніх закладів, спрямованих на розвиток і покращення роботи. Ефективний інноваційний менеджмент, спрямований на підвищення якості освіти, є надійним механізмом задоволення потреб споживачів освітніх послуг та забезпечення конкурентоспроможності освітніх закладів.
Важливим у змісті інноваційно¬го освітянського менеджменту є прогнозування навчально-виховного процесу та контроль якості знань, який здійснюється задля перевірки його ефективності.
Високий рівень освіти є нагальною потребою сьогодення. Технології менеджменту, і зокрема інноваційного менеджменту в освітянській сфері, є важливою складовою державного управління, оскільки розвиток саме цієї галузі суттєво впливає на всі сфери життя суспільства. Кожна держава, що дбає про свій рейтинг у світі та своє майбутнє, повинна ретельно розробляти стратегію й тактику управління освітою.

Added By Plugin From Parameter - 127751

Рейтинг: 0 Голосов: 0 839 просмотров
Комментарии (0)

Нет комментариев. Ваш будет первым!