ДИСТАНЦІЙНЕ   НАВЧАННЯ

ПЕДАГОГІЧНИХ   КАДРІВ

Освітній простір як середовище формування та розвитку особистості.

Автор
Опубликовано: 58 дней назад (25 ноября 2017)
Редактировалось: 1 раз — сегодня в 07:04
0
Голосов: 0
Освітній простір як середовище формування та розвитку особистості.
ХХІ століття потребує від молодої людини уміння самостійно навчатися; вільно орієнтуватися у різноманітних потоках інформації та правильно оперувати нею; опановувати нові знання згідно з потребую суспільства і часу; розвивати власні здібності і таланти. Разом із тим, формування нового освітнього середовища має на меті створення своєрідної системи забезпечення можливостей для ефективного особистісного саморозвитку кожної дитини (навчання; творчого, інтелектуального та духовного потенціалу), що, своєю чергою, є показником його якості. Відтак для сучасної системи освіти характерне співіснування освітніх парадигм традиційного, особистісно зорієнтованого, розвивального навчання, кожна з яких має свої специфічні ознаки та властиві лише їй можливості саморозвитку. Проте стрижневим положенням в них є особлива увага до кожної особистості, забезпечення її розвитку та саморозвитку, підбір методів і засобів навчання та виховання, які б слугували підвищенню їх ефективності.
Таким чином, проблеми розвитку особистості у контексті «людина – навколишній світ» були закладені у працях Б. Ананьєва, Л.Виготського, В.Давидова, Г.Костюка, Н. Менчинської. Значний внесок у вивчення освітнього середовища як одного з чинників навчання та розвитку дітей пов’язано з дослідженнями С.Деребо, Т.Івашиної, Г.Ковальова, В.Лебедєвої, В.Орлова, В.Панова. Особливого значення набуває питання проектування та експертизи різних типів освітнього середовища у напрацюваннях І. Якиманської, В.Ясвіна тощо. Праці українських дослідників присвячені здебільшого аспектам удосконалення навчання та виховання дітей С. Максименко, створенню комфортних умов розвитку творчості В.Моляко, О.Кульчицька, створенню інтелектуального середовища М. Смульсон, творчого – освітньо – виховного середовища К.Приходченко, виховного середовища Т.Алексєєнко, Л.Новікова, особистісно орієнтованого виховного середовища І.Бех, етновиховного середовища школи О.Будник, Н.Лисенко, освітнього середовища професійної підготовки у вищій школі О.Ярощинська.
Сьогодні освіта, найчутливіший суспільний феномен, незаперечно виступає основою інтелектуального, духовного, соціального й економічного розвитку суспільства. Від якості освіти залежить, з якими знаннями, світоглядом і громадянським принципами увійде до інформаційного суспільства молоде покоління.
Визначення ролі освіти в цивілізованому вихованні особистості треба починати з аналізу її у контексті соціальних змін, які передбачають насамперед, зміну філософського осмислення життя, філософії освіти і у першу чергу освітньої парадигми як в Україні, так і в Європі. Формування нової освітньої парадигми детермінує у свою чергу, зміни в освітньому просторі, а в цих змінах матеріалізується філософія освіти. У сучасній літературі освітній процес визначається як сукупність матеріальних, духовних і емоційно – психологічних умов у яких триває навчально - виховний процес, і чинників, що сприяють або перешкоджають його ефективності. Зрозуміло, що освітній простір є ще й засобом не тільки формування ставлення до здобуття знань, але і виховання, формування культури особистості.
Розглядаючи співвідношення понять «простір» та «середовище» науковці згідні з тим, що вони є близькими, але не синонімічними поняттями. Простір по відношенню до середовища є конструктором вищого порядку, в якому може знаходиться декілька середовищ. Конструктор «середовище» відображає взаємозв’язок умов , що забезпечують розвиток людини. У цьому випадку передбачається присутність людини в середовищі, взаємовплив, взаємодія оточення з суб’єктом. Простір же може існувати без людини. Учені виділяють наступну ієрархію педагогічних конструкторів: освітній простір, освітнє середовище, навчальне середовище.
Так, Є. Скибицький і О. Артюшкін розглядають освітній простір, як поле потенційних можливостей, що дозволяє особистості задовольнити свої освітні потреби, вибрати в ньому індивідуальний маршрут для здобуття освіти на різних рівнях розвитку. В узагальненому вигляді під терміном «освітній простір» науковці розуміють безліч об’єктів, між якими встановлено відносини. Освітній простір організовано як сукупність освітніх систем, при чому кожній з них відводиться певне місце, обумовлене складовими і функціями самої освітньої системи та іншими факторами. [7].
К.Казакова стверджує, що освітній простір це поле, де здійснюється взаємодія освітніх середовищ. [5]. Останні роки «освітнє середовище», постійно перебуває у полі інтересів наукових досліджень. В. Ясвін під освітнім середовищем розуміє систему впливів й умов формування особистості за заданим зразком, а також можливостей для її розвитку, що містяться в соціальному і просторово – предметному оточенні. [9]. А.Хуторський розкриває поняття освітнє середовище у контексті особистісно – орієнтованої освіти, як характеристику зовнішнього змісту освіти, що містить у собі умови розвитку особистості. [8].
В.Козарєв, І. Шалаєв під освітнім середовищем розуміють сукупність установлених в освітньому процесі організаційно – педагогічних умов і факторів, а також міжособистісних відносин, що впливають на формування особистості із заданими якостями. [7]. Науковці визначили, що освітнє середовище становить сукупність матеріальних, просторово – предметних факторів, соціальних компонентів і міжособистісних відносин. Усі ці фактори взаємопов’язані, доповнюють, збагачують один одного та впливають на кожного суб’єкта освітнього середовища, тому під освітнім середовищем вони розуміють функціонування конкретної установи освіти.
Е.Белякова визначає поняття «освітнє середовище» як складну систему, що акумулює інтелектуальні, культурні, програмно – методичні, організацій та технічні ресурси і забезпечує формування особистості в її різноманітних проявах. При цьому управління освітнім середовищем опосередковано цільовими установками суспільства і суб’єктів освітнього процесу. [1].
Отже, аналізуючи вищесказане, ми можемо зробити висновки, що освітнє середовище визначається: як сукупність організаційно-педагогічних умов і факторів, система впливів і умов; як засіб навчання, що сприяє формуванню мотивації до саморозвитку, самоосвіти та є необхідним для професійного становлення майбутнього фахівця.
У широкому розумінні освітній простір можна уявляти як структуру з декількох взаємозалежних рівнів: до глобального рівня належить загальносвітові тенденції розвитку соціальних інститутів економіки, політики, освіти, а також культурних та інформаційно – комунікаційних систем; до регіонального – освітня політика, культура, система освіти, життєдіяльність відповідно до соціальних і національних норм, звичаїв, традицій, засобів живої комунікації; до локального – мікроклімат і мікрокультура навчального закладу, найближче оточення родина...Цивілізаційне виховання полягає у цілеспрямованій діяльності різних суб’єктів, що здійснюють різноманітні види виховного процесу. Цей вплив наділений на допомогу у формуванні таких якостей і рис особливості, які потрібні для засвоєння, відтворення та ретрансляції культурних і цивілізованих норм, цінностей, зразків поведінки, традицій тощо.
У вітчизняній енциклопедії освіти виокремлено базові типи освітнього середовища, які дозволяють навчати, розвивати, виховувати особистість: догматичне освітнє середовище (слугує розвитку своєрідної пасивності дитини); безтурботне освітнє середовище (забезпечує вільний розвиток); кар’єрне освітнє середовище (слугує розвиткові активності й залежності особистості); творче освітнє середовище (слугує вільному розвиткові активності дитини). [6, с. 855].
Натомість, на думку В. Ясвіна розвивальний ефект освітнього середовища забезпечується лише за умови певних можливостей саморозвитку кожного індивіда і включає низку компонентів. До них можна віднести:
- просторово – предметний компонент. Мета – забезпечення просторових умов та можливості їх зміни, керованість і відповідність із вимогами суб’єктів;
- соціальний компонент. Мета – створення комфортних умов співпраці, взаєморозуміння, взаємодопомоги суб’єктів освітнього процесу;
- психодидактичний компонент. Мета – забезпечення відповідності цілей навчання, змісту і методів особливостям розвитку дитини ( вікові, психологічні, фізіологічні).
Як бачимо, основною метою освіти та виховання у розвивальному освітньому середовищі виступає створення умов задля розвитку унікальної особистості, яка прагне максимальної самореалізації, відкрита для сприйняття нового, здатна робити вибір у нестандартних ситуаціях. З іншого боку, за умови такого спрямування освіти стає можливим удосконалення і розвиток не лише особистості, а й суспільних цінностей, соціальних інститутів і різних видів соціальної діяльності. Саме у розвивальному освітньому середовищі освіта виконуватиме своє призначення як засіб підтримання суспільної неперервності життя [2,с.30]
Так, у працях Дж. Дьюї, А. Маслоу, К. Роджерса обстоюються ідеї неповторності й унікальності кожної особистості, віри у позитивну і творчу природу людини, її соціальну спрямованість, що, своєю чергою, є умовою партнерства, співіснування людей. Освіта, на думку Дж. Дьюї, є частиною внутрішнього розвитку дитини, а, отже, ні сам розвиток, ані освіта не повинні ставити перед собою жодної цілі окрім самих себе – розвитку і освіти. Вчений стверджує, що розвиток – головна мета освіти, а тому пов’язує його із самовдосконаленням та самореалізацією особистості. За такого підходу необхідно створювати таке освітнє середовище, у якому дитина долучатиметься «до скарбниці спільної діяльності» у навчальному процесі; саморозкриття та вияву властивих їй унікальної і неповторної сутності; визначення напрямів і ресурсів особистого зростання [3].
Отже, сукупність знань, умінь та індивідуальних здібностей, освіченість особистості виступають пріоритетним засобом становлення духовних сил та інтелекту у освітньому середовищі. Зокрема, вплив розвивального освітнього середовища на повноцінний й гармонійний розвиток особистості є очевидним. Так, І. Якиманська розглядає процес освіти як засвоєння нової інформації особистості методом поєднання з власним досвідом й як наслідок подальшого її перетворення у індивідуальне знання. Проте вчена не розглядає освітнє середовище як умову чи засіб розв’язання певних завдань особистісно зорієнтованого навчання.
Означена проблема є доволі актуальною й тому, що результат навчання та виховання особистості, її розвитку не завжди відповідає нормам, вимогам часу, суспільства. З одного боку, здавалося б, особистість залежить від умов, у яких вона живе, діє та розвивається. Проте з іншого, - інтерес до пізнання навколишнього світу, мотивація покращити його виникає й розвивається тоді, коли оточення, яке навчає, виховує, наставляє, проявляє інтерес до життя та само актуалізації особистості. Саме тому важливо особливу увагу звертати на створення розвивального середовища, такого, що уможливить індивідуальний розвиток кожного.
Розглядаючи умови формування і становлення особистості під впливом освітнього середовища, можна виокремити основні завдання, а саме: створення сприятливих умов і можливостей для повноцінного розвитку кожної дитини; варіативність навчальних програм; оновлення змісту освіти; орієнтованість навчання і виховання особистості на духовний світ дитини; культуровідповідність освіти; адаптацію учнів до соціальних змін тощо. Заслуговує на увагу й проблема формування у дітей мотивів, що впливають на умови досягнення як особистого успіху, так і ефективність усього навчально-виховного процесу школи. Механізм реалізації освітніх траєкторій полягає у розробці для кожного учня проекту власного розвитку (з урахуванням індивідуальних рис, задатків); освітнього плану, що дозволятиме і передбачатиме індивідуальний розвиток кожного. Розвивальний освітній простір повинен передбачати проектування індивідуальних режимів життєдіяльності дитини з урахуванням її даних про здоров’я, психофізіологічні та вікові особливості, інтереси, нахили, уподобання, життєві плани. Так, на відміну від традиційної, освіта в умовах розвивального освітнього простору визнає за учнем пріоритет його індивідуальності, значущості як суб’єкта пізнання, його повного занурення у освітній простір, який, своєю чергою, буде спеціально організованим й налаштованим щодо розвитку кожного.
Розвиток особистості в умовах розвивального освітнього простору має власні пріоритети, одним із яких виступає повнота інтелектуального життя, духовна єдність, утвердження поваги, гідності, справедливості у взаєминах. З іншого боку, молоді необхідно надавати права і можливості вибору, створювати ситуації успіху та збагаченого освітнього простору. Іншими словами, сучасні навчальні заклади покликані формувати життєві концепції учнів, слугувати реалізації їх творчих планів та задумів, допомагати вибудовувати власну стратегію життя, яку ми розглядаємо як ідеальну, динамічну модель свідомої побудови і здійснення дитиною власного життя з урахуванням життєвої перспективи, що відображає ключові цілі особистості.
Так, послуговуючись створеними комфортними умовами, має змогу робити вибір власного способу, цілей, життя та шляхів їх досягнення, тобто розвиватись за індивідуальним графіком, за траєкторією власного бажання. Натомість правильний підхід до означеного процесу дозволяє вчасно скерувати, скоригувати вибір молодої людини ; надати потрібні не лише освітні послуги, а й допомогу у процесі саморозвитку та самореалізації.
Життєвий задум, наповнюючись змістом, переростає у життєву програму – сукупність певних дій, направлених на досягнення поставленої мети особистості. У процесі життєвого самовизначення виокремлюємо самопізнання, самовиховання і життєвий вибір, визначення яких також обумовлюється оточуючим освітнім простором. Отже, розвивальне освітнє середовище має слугувати не лише освіті та навчанню, а й вихованню особистості як суб’єкта власного життя і успіху, оволодіння нею життєвої компетентності.
Показниками освітнього середовища є його насиченість і структурованість, які базуються на принципах одно- та різноманітності, варіативності. А тому освітнє середовище ми розглядаємо як динамічне утворення, що являє собою сукупність його складових, системи управління освітою, умов та місця надання освітніх послуг, суб’єктів освіти. Основними аспектами, на яких варто зупинити увагу сьогодні щодо означеної проблеми, є створення спеціальних (загальнонаціональних, регіональних) програм в умовах нового освітнього середовища; окреслення стратегії прискорення, збагачення та індивідуалізації навчання; виокремлення принципів і методів ідентифікації обдарованості; вияв здібностей, властивостей та основних поведінкових характеристик особистості щодо її подальшого розвитку.
Таким чином, в епоху інформаційної насиченості, новітніх технологій, швидкоплинності процесів у всіх сферах життєдіяльності людини розв’язання проблем, пов’язаних з розвитком, широким використанням та реалізацією творчого потенціалу особистості потребує створення освітнього середовища, яке б слугувало ефективному її навчанню, розвитку, індивідуалізації та соціалізації. Загалом освітнє розвивальне середовище школи повинно бути спрямоване на створення умов, що забезпечують можливість соціалізації дитини у відповідності до віку, індивідуальних потреб, цінностей життя у людському суспільстві. До створення такого середовища висувається чимало вимог, воно має свої ознаки та специфіку. Відтак, основною рисою освітнього середовища є комфортні умови як для розвитку, так і саморозвитку усіх учасників педагогічного процесу; належні можливості для розкриття й удосконалення здібностей особистості школяра; прояву творчості, індивідуальності, унікальності; включення у різні види діяльності як важливої умови задоволення природної та соціальної потреби у розвитку задатків, нахилів і талантів.
64 просмотра
Комментарии (0)

Нет комментариев. Ваш будет первым!